Пряме включення у клас: як зміниться інклюзія найближчими роками
Джерело: Освіторія
Що треба зробити до 2029 року, щоб навчання стало дійсно інклюзивним? Відповіді на це знайдемо у Національній стратегії розвитку інклюзивного навчання. Її 7 червня 2024 року затвердив Кабінет міністрів. Чим цей документ важливий? Які зміни заплановані? Які найбільші потреби є натепер? Розбираємо найважливіше з нового документа.
«Жаліти хворих» чи бачити особистості?
Моя знайома нещодавно почула, що говорить вчителька її донечці та іншим другокласникам. Клас перебував на дистанційному навчанні.
— Сьогодні ми поговоримо про інклюзію, — каже учителька дітям на дистанційному навчанні. — Ви знаєте: у нас навчаються двоє діток, які не такі, як усі, хворі. Вони багато чого не можуть з того, що можете ви всі. Тож нормальні дітки мають їх жаліти та опікуватися ними. І якщо я знову почую, що хтось їх дражнить, викликатиму до школи батьків! Я не дозволю ображати тих, кого й так Бог обділив! — таке почула моя знайома від учительки своєї доньки, що навчається у другому класі.
Вочевидь, педагог і гадки не мала, що кожна її фраза суперечить сутності інклюзії. Адже вона фактично назвала учнів із ООП ненормальними й хворими (правильно казати «мають порушення»), закликала ставитися до них зверхньо (жаліти), встановила особливі переваги для них, що здатне налаштувати проти них інших учнів. А головне — постійно акцентувала на порушеннях, особливостях, обмеженнях, а не на потенціалі, які ці діти мають.
Без грошей та асистентів
Інклюзія — це максимальне включення у навчальний процес та у колектив класу кожної дитини. Це про те, чим учень може покращити життя інших. У цього хлопчика інтелектуальні порушення, та як він сонячно посміхається, як щиро турбується про інших! У цієї дівчинки важкі розлади мовлення, але як вона чудово малює! Інклюзія — це в ідеалі ще й про те, як приймати іншу людину такою, яка вона є, і знаходити цінне в її неповторності. Напротивагу старим настановам, коли суспільство або ізолювалося від дітей з ООП, або у кращому разі зосереджувалися лише на тому, щоб «підтягнути до стандартів».
Утім, недоліки інклюзивного навчання, які подекуди трапляються нині, бентежать батьків. У вчителів інший погляд. Одна з педагогинь із Житомирщини, яка просила не повідомляти її прізвище, написала про те, що в неї три дитини з ООП в інклюзивному класі. А от асистента немає, бо не вистачає фахівців. За корекційні заняття їй пів року не платили. Один із хлопчиків має проблеми з поведінкою, тож усі сили доводиться витрачати на те, аби він не бігав класом, не брав чужі речі, не шкодив собі й іншим. Заняття проходить зовсім не так ефективно, як могло б. А пояснювати та допомагати двом «тихим» дітям з ООП взагалі часу немає. Хіба що додатково займатися?
Потрібні школи з ліфтами, автобуси з підіймачами
Про виклики впровадження інклюзивного навчання йдеться у Стратегії:
«Ключовими проблемами… є:
• освітнє середовище є недостатньо інклюзивним, безбар’єрним та дружнім, не створює належних умов для отримання якісної освіти, соціалізації, підготовки до самостійного життя та професійної діяльності;
• недостатня самореалізація осіб з ООП через відсутність якісного доступного інклюзивного навчання в територіальних громадах;
• недостатній рівень сприйняття українським суспільством багатоманітності людини.
У Національній стратегії розвитку інклюзивного навчання детально проаналізовали, що призводить до таких недоліків. Згадується й дефіцит асистентів учителів, упереджене ставлення до людей з ООП, недостатня співпраця шкіл та інклюзивно-ресурсних центрів (ІРЦ), брак підручників та книг шрифтом Брайля для дітей з розладами зору, проблеми забезпечення навчання дітей з розладами слуху жестовою мовою тієї нацменшини, до якої вони належать тощо. Майже позбавлені шансу на навчання протягом життя і подальший освітній розвиток вихованці дитячих будинків-інтернатів для дітей з помірною, тяжкою або глибокою розумовою відсталістю, психоневрологічних інтернатів. Через брак учителів та ресурсів значні труднощі виникають з організацією навчання вдома для дітей, які за станом здоров’я не здатні відвідувати школу.
І, звісно, величезне завдання: зробити школи фізично доступними для користувачів колісних крісел. В ідеалі це не лише пандуси, а й шкільні автобуси з підіймачами, й ліфти. За офіційними статистичними даними на 2023 рік, у трьох чвертях шкіл немає проблем із доступом для дітей з ООП до першого поверху. Але на другий та вище поверхи можуть вільно потрапити учні у менш ніж 1% закладів освіти!
Не кидати вчителя напризволяще
Аби таких проблем не виникало, а інклюзивне навчання всюди було повноцінним, освітяни та вчені розробили план дій на найближчі три роки, а також стратегічні, операційні цілі та шляхи реалізації на шість років.
До 2026 року, серед іншого, планується:
• забезпечити школи необхідними додатковими фінансовими, людськими, матеріальними ресурсами;
• вдосконалити базу даних про дітей з ООП;
• системно забезпечити доступність шкіл;
• розробити та впровадити програми підвищення рівня кваліфікації вчителів з інклюзії;
• використовувати кадровий потенціал спецшкіл. Про що йдеться? Учитель, навіть відповідно підготовлений, не має залишатися сам на сам із освітніми потребами дитини. Йому мають допомагати дефектологи, логопеди. Тож планують налагодити зв’язок шкіл із наявними професіоналами, а згодом (до травня 2026 року) визначитися з регіональними замовленнями на підготовку нових фахівців зі спеціальної освіти;
• провести національну інформаційну кампанію. Під час неї популяризуватимуть інклюзивне навчання та боротимуться з міфами, страхами, стигмами, стереотипами стосовно людей з ООП.
До 2029 також збираються:
• вдосконалити програми перепідготовки за робітничими професіями для осіб з ООП, у тому числі ветеранів війни;
• ввести систему «Гроші ходять за дитиною»;
• збільшити кількість територіальних громад, які мають ІРЦ;
• надавати сім’ям дітей з ризиком набуття ООП ранню підтримку;
• проаналізувати, наскільки ефективно на місцях реалізована ця Національна стратегія та розробити плани до 2040 року.
На законодавчому рівні інклюзію почали впроваджувати вісім років тому. І шість років з них йшла підготовка Стратегії. Тоді, на початку, у 2016-му, хоча кожна 30-та дитина потребувала індивідуального освітнього підходу, переважно всі вони здобували спеціальну освіту в інтернатах, за даними МОН. І лише 4 тис. учнів отримували освітню підтримку в загальноосвітніх школах. У 2016-му було створено 2,7 тис. інклюзивних класів. А нині у 2024-му інклюзивних класів — 29,3 тис.
Реалізація мало не важливіша за закон
Директорка благодійного фонду «Асоціація батьків дітей з аутизмом», директорка з комунікації МГО «Дитина з майбутнім», викладачка Національного технічного університету «КПІ імені Ігоря Сікорського» Євгенія Панічевська:
— Національна стратегія — дуже перспективний документ. Але ще важливішим за його прийняття буде його впровадження. Бо у нас вже існує чимало гарних законів, які гальмуються під час виконання. Скажімо, Законом «Про соціальні послуги» для дітей з ООП вже гарантовано ряд послуг бюджетним коштом: соціальна адаптація, реабілітація, тимчасовий відпочинок для членів родини, які за ними доглядають, денний догляд тощо. Не всі батьки про це знають, а ще менше тих, кому вдалося їх оформити. Деякі батьки майбутніх першачків навіть не знають, що таке інклюзиво-ресурсні центри. Такі тати й мами орієнтовані виключно на медичну допомогу й мало знають про соціальну та освітню. Батькам дітей з ООП потрібен єдиний зрозумілий маршрут: від раннього втручання до отримання дитиною освіти на всіх рівнях. Чимало пунктів у законах є рекомендованими, а не обов’язковими, тож немає чіткого розуміння, що гарантоване таким дітям. Фінансування процесів міжгалузеве, при цьому поки що неузгоджене.
Основне завдання, без якого все залишиться лише на папері: створити цілісну систему, яку контролює держава. Нині є розрізнені (хоча й масштабні) проєкти, багато ініціатив громадських організацій. Віддані справі люди вкладаються, продовжують вдосконалюватися та допомагати. Але створювати інклюзивний простір, тобто доступність всіх до всього, можливо лише при ефективній міжгалузевій діяльності. Також людям важко впоратися у часи війни з багатозадачністю, без якої не обійтися.
Важливо також, як сприймають інклюзію люди, які приймають рішення на місцях, а також керівники закладів освіти. Для багатьох це все ще про наявність пандусів у приміщенні. Знаю випадки, коли вчителі, що загалом не мають явного вигорання, доброзичливі, кажуть щось на кшталт: «Чому бігаєте коридорами, як інклюзивні?». Тобто про дітей з особливими потребами згадують, немов це лайливі слова.
Зараз постає нове завдання: до закладів вищої освіти почали вступати на навчання воїни, які отримали травми на фронті. У них можуть бути додаткові проблеми зі слухом через баротравми (контузії). Після перенесених випробувань психіка вони можуть швидше за решту студентів втомлюватися. Потрібно з’ясувати, якої саме допомоги вони потребують і як її організувати, як залучити досвідчених фахівців. Можливо, це завдання буде поштовхом для оновлення інклюзивного підходу на місцях.
Джерело:
